Схиляємо голови у скорботі. Не віриться. Нещодавно руденька білочка Наталочка Депа сиділа за партою. Була з тих, кого в університеті знали і любили незалежно від факультету чи спеціальності, хоч стала лікарем ветмедицини. Її сяючий образ завжди викликав бажання зупинитися й поговорити. Такий собі талісманчик на увесь гарний день.
Але… це не початок нарису про університетську улюбленицю, а некролог.
Біль шматує, горе пригинає до землі… Не хочеться вірити, що Наталя вже не з нами.
Вона навіть на війну пішла з оптимізмом і вірою, що коли кошенята з нею, то їй ніщо не страшне. Раділа, що дорогою не втратила жодного пораненого: всіх довезла. Не всіх…
Намагалася посилити амуніцію, щоби більше своїх товаришів порятувати. Але себе не змогла…
Завершити пасувало би словами про вічну пам’ять та подвиг нашої героїні. І це так.
Але… безмежно боляче.

Вклоняємося доземно батькам.

Будемо, Наталочко, й далі бачити Вашу яскраву голову чи за партами, чи на території університету.

Вічна пам’ять! Дякуємо за Ваше життя і Вашу боротьбу проти злої сили. Ви її перемогли своїм внутрішнім сонцем!

 

 

• Попередня
• Наступна